Историческая экспертиза

Гжегож Россолінські-Лібе. Степан Бандера та шлях України до війни з Росією (продовження) Коли на початку 2000-х я почав досліджувати Бандеру, я не був цілком певен, ким він насправді був: націоналістом, борцем за свободу, дисидентом? Мені знадобився певний час, щоб це з’ясувати, і це вдалося тільки після вивчення його життя та історії українського націоналізму. Не дивно, що українські історики в Західній Україні відкинули мою біографію Бандери, адже вона змушувала суспільство зіткнутися із своїм темним минулим і чітко показувала, що його спосіб вшанування Бандери образливий для жертв українських націоналістів. Така реакція виразно свідчила про небажання українського суспільства поглянути у вічі власному минулому. Україна – не одинока нація, яка відмовлялася осмислювати темні сторінки своєї історії, але, на моє враження, в українському випадку ця відмова була особливо сильною, бо тісно пов’язувалася із складною політичною ситуацією всередині України та між Україною й Росією. Визнати, що Бандера був лідером фашистського руху, який планував створити етнічно однорідну державу в гітлерівській Новій Європі, означало б зрадити Україну — у сенсі підтримати російську імперську політику або «російський» наратив української історії. 1991 року, коли українська держава стала реальністю і приблизно 60 відсотків українців розмовляли російською як рідною мовою, західні українці та національно-демократична еліта сприймали Росію і її пострадянську імперську політику як загрозу й уникали будь-якої самокритики, що могла підживити російську пропаганду. Отже, культ Бандери був ознакою того, що в Україні щось пішло не так. Я переконаний, що українські історики припустилися величезної помилки, не досліджуючи історії ОУН та насильства, вчиненого цим рухом, а українські політики – не підтримуючи критичних академічних досліджень цієї теми. Однією з причин їхньої відмови був страх, що це підтримає російський наратив про український націоналізм. Путін використовував культ Бандери, щоб заявляти, нібито Україною керує фашистський режим; це було абсурдом, хоча він, можливо, справді в це вірив. Але культ Бандери в Західній Україні також був цілковито абсурдним, якщо врахувати, що інтелектуали в цій частині України не бачили жодної суперечності між Бандерою та демократією або між Бандерою та правами людини. Для них Бандера був демократичним політиком, тому що боровся проти Радянського Союзу, а його діяльність не порушувала прав людей, які жили в Україні, а сприяла їм. Я не знаю, коли і як закінчиться війна в Україні, але боюся, що культ Бандери не зникне тут найближчим часом і далі дестабілізуватиме країну, а можливо, навіть частину європейського континенту. Війна Путіна, очевидно, посилила цей культ і поширила його із Західної України на Центральну та Східну, хоча ми ще не знаємо, якою мірою. Останніми роками побільшало молодих українських військових і цивільних, які татуюють на своїх тілах Бандеру, свастики та інші праві образи. Парадоксально, але колективна пам’ять України націоналістична, апологетична й образлива для жертв націоналістичного насильства, хоча праві партії мають в Україні слабшу електоральну підтримку, ніж у більшості інших європейських країн.