Историческая экспертиза

Гжегож Россолінські-Лібе. Степан Бандера та шлях України до війни з Росією // Ukrainian Forum. Vol. 1 No. 1 (2026): Has Anything Gone Wrong in Ukraine? На запитання «Чи щось пішло не так в Україні?» можна відповісти по-різному. Відповідаючи на нього, я застосую короткострокову перспективу й зосереджуся на запереченні етнічного насильства як чиннику внутрішньої поляризації, послаблення держави та російської агресії. Внутрішню політичну й культурну поляризацію України можна простежити щонайменше з кінця XVIII століття, коли Україна була поділена між Російською імперією та імперією Габсбургів. Упродовж довгого XIX століття українська культура формувалася під впливом двох різних державних систем, які сприяли виникненню двох різних ментальностей. Цей внутрішній поділ зберігався в міжвоєнний період. Крім того, польська колонізація України в XIV столітті та панування польських еліт у Західній Україні до Другої світової війни ускладнювали ситуацію на цих територіях. Унаслідок цього тривалого культурного й політичного розвитку Україну можна назвати країною двох націй. Велика українська нація живе в Центральній та Східній Україні, що раніше входили до складу Російської імперії та Радянського Союзу, а менша — у Західній Україні, колишній габсбурзькій Галичині. До першої належить приблизно 80 відсотків, а до другої – приблизно 20 відсотків населення України. Поділ України на дві нації був важливим чинником внутрішньої поляризації країни через відмінності в мовах, ментальностях і самосприйнятті людей. Націоналістична та проєвропейська ідентичність західних українців відрізнялася від ідентичностей, поширених у Центральній та Східній Україні. У цих регіонах існувала глибока, багатовікова українська культурна ідентичність, але також радянська українська, а в декого – проросійська ідентичність. ОУН і УПА вбили близько ста тисяч поляків та вигнали ще кілька тисяч із Західної України. Члени ОУН також допомагали нацистам у вбивстві восьмисот тисяч євреїв у Західній Україні, хоча на політичному рівні нацисти з ОУН не співпрацювали. У 1944–1950 роках українські націоналісти воювали з НКВС у конфлікті, що нагадував громадянську війну. Під час цього конфлікту радянські війська вбили 153 000 українців у Західній Україні, депортували 203 000 і заарештували 134 000. Масове насильство, що відбувалося в Західній Україні, не було винятковим для цієї частини Європи. Інші нації та спільноти пережили подібні форми геноцидного насильства. Україну вирізняло серед інших східноєвропейських країн специфічне заперечення насильства, вчиненого націоналістами. Її відмінність полягала в тому, що це заперечення перепліталося з наративом про антиколоніальну боротьбу за незалежність або за українську державу, вільну від російського, радянського, польського та інших політичних впливів. Цей процес заперечення виявлявся у вшануванні Степана Бандери як національного героя, борця за свободу та жертви Радянського Союзу. Хоча заперечення насильства власної нації – культурна модель і політичний інструмент у Центрально-Східній Європі та інших частинах світу, український випадок був винятковим у тому сенсі, що сприяв поляризації політичної ситуації та пронизував усі верстви західноукраїнського суспільства, зокрема журналістів, істориків, інтелектуалів і місцевих політиків. Але як заперечення насильства в Україні загострило політичну кризу, як воно вплинуло на країну й дестабілізувало її? Чи спонукало воно Путіна напасти на Україну? На мою думку, масштабне заперечення націоналістичного насильства було водночас симптомом культурної та політичної дестабілізації країни й чинником, що сприяв цій дестабілізації. Можливо, воно також вплинуло на рішення Путіна напасти на Україну та дало йому виправдання. Зрештою, Путін заявив, що розпочинає «спеціальну військову операцію», аби усунути «фашистський уряд у Києві». Але чому українці взагалі заперечували насильство, вчинене українськими націоналістами? Чи не було б стратегічно мудріше осмислити цей бік своєї історії замість того, щоб його заперечувати? Продовження⬇️⬇️⬇️