Аналітика Куща

Для сталого розвитку розміщення в Україні продуктивних сил слід реформувати на основі ефективніших та адекватних ринковій економіці структур — таксонів, тобто територіально-економічних районів (у сучасному варіанті — кластерів), об’єднаних на підставі загальних властивостей та ознак. За часів УРСР продуктивні сили формувалися у нас відповідно до трьох базових територіально-економічних районів: - Донецько-Придніпровського з декількома великими промисловими центрами (Дніпро, Донецьк і Харків) та трьома базовими промисловими протокластерами (Приазов’я, Наддніпрянщина, Слобожанщина); - Центрального (Київський та Львівський промислові кластери); - Південного (Одеський промисловий кластер). З огляду на регіональні особливості економіки, ці територіально-економічні райони вимагають диверсифікованого економічного підходу та формування адаптованих до їхніх потреб економічних політик. У Центральному районі необхідно розвивати логістичну й транспортну інфраструктуру для забезпечення транзиту товарів на ринок ЄС. Це дасть змогу створювати в центрі та на заході країни інноваційні й технологічні кластери, промислові полігони, вільні економічні зони. З боку держави тут потрібна політика, спрямована на посилення ролі середнього бізнесу. У цьому районі мають з’явитися нові точки інноваційного зростання економіки. А ще має помітно посилитися роль малого та середнього бізнесу у загальній структурі виробництва. Також тут активно розвиватиметься транзитна логістика та інфраструктура. У Центральному районі варто прогнозувати й значне посилення підприємницької ініціативи та ефективніший трансфер інновацій у реальний сектор економіки. Це буде щось схоже на умовну «польську модель» зростання. Щодо Донецько-Придніпровського району, то тут необхідні методи державного дирижизму та грамотного протекціонізму для відновлення індустріального ядра країни та посилення ефективності видобувної промисловості. Об’єктивно в ньому зберігатиметься й роль великого бізнесу, а пул інвестицій і далі формуватиметься за активної участі держави та великих ФПГ у межах державно-приватного партнерства. Це можна назвати умовно «південнокорейською» моделлю розвитку. Щодо Південного економічного району, то тут суттєві перспективи відкриваються у секторі туризму та послуг, а також у частині створення вільних торгових безмитних транзитних зон і торгових терміналів. Для активізації регіонального потенціалу потрібна максимальна дерегуляція й кредитне стимулювання малого та середнього бізнесу. Роль держави тут — лише в розвитку інфраструктурних проєктів, наприклад, портів. Основні принципи формування ВЕЗ та вільних торгових терміналів у цьому територіально-економічному районі можна запозичити в Іспанії, де концентрація вільних економічних кластерів відбувається біля великих портових міст, розташованих на торговельних шляхах із Європи до Азії та Африки. Такі «острівці підприємницької свободи» передбачають вільний митний простір, вільні склади, промислові полігони, технологічні парки та спеціальні торговельні центри. Їхнім економічним розвитком керують не чиновники, а консорціуми компаній, що формують базовий промисловий кластер. Таку модель можна назвати умовно «іспанською» або «турецькою». Кластерний економічний розвиток дає змогу забезпечити вектор інноваційного руху, нарощування експортного потенціалу, інтеграцію країни у світові технологічні та торговельні ланцюжки, створення нових робочих місць. Щодо майбутнього створення економічних кластерів, то економічно доцільно формувати їх на основі наявних територіально-економічних районів (у межах теорії розміщення виробничих сил в Україні). Сучасні науковці виділяють такі територіально-економічні райони України, які сформувалися за часів незалежності: - Донецький (Донецька, Луганська області) - Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області)