Програма діяльності нового уряду та річниця Дня Незалежності України — це певна історична можливість не лише підбити проміжні підсумки, а й спробувати сформувати візії нашого майбутнього (незважаючи на дим війни, який це майбутнє наразі застилає). Передусім варто проаналізувати характеристику регіонального розподілу продуктивних сил, адже ми живемо на економічній спадщині УРСР, економіку нового типу у нас так і не створили (крім посилення сировинної компоненти). Поділ на області та райони часів УРСР можна порівняти з корпусно-дивізійною структурою радянської армії, де область — це військовий корпус, район — дивізія, відносно великий населений пункт — полк тощо. Тоді все підкорялося мобілізаційним потребам і необхідності жорстко охопити периферійні території «намісниками» із центру у вигляді секретарів райкомів та обкомів комуністичної партії. Звісно, цю територіальну сітку розробляли без урахування принципів побудови ринкової економіки, і вона не відповідала завданням децентралізації. До речі, польська економічна реформа почалася з масштабної реформи системи адміністративно-територіального поділу країни. З 1 січня 1999 року кількість польських воєводств зменшилася з 49 до 16, тобто більш як утричі. Водночас сама структура адміністративного поділу (воєводство—повят—гміна) збереглася. Це дало змогу посилити місцеве самоврядування та зробило регіони економічно сильнішими. В Україні цьому розподілу відповідають: область, район, ОТГ / місто / село. Саме новий адміністративний поділ став базою розвитку регіональної економіки Польщі та слугував платформою для залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Нині у Польщі найактивніше розвиваються саме регіональні технологічні та промислові кластери. Що можна зробити в Україні? Перша частина реформи в Україні вже відбулася: замість 490 старих районів створили 136 укрупнених районів і систему територіальних громад (ОТГ). Після війни, не змінюючи загальної системи адміністративного поділу, можна надати областям можливість створювати економічні кластери, які б примножували зусилля регіональних управлінських систем із залучення інвестицій та розвитку місцевої економіки в межах територіально-економічних районів. Така складна реформа має об’єднувати методологію розміщення продуктивних сил (територіально-економічних районів) і сучасного світ-системного аналізу. Нині в нашій країні виділяють низку територіально-економічних районів, які поступово формувалися на основі різних чинників розміщення продуктивних сил, але зараз об’єднуються в межах єдиного українського історичного проєкту. Система розміщення продуктивних сил в Україні зараз — це, з одного боку, «уламки» старих територіально-економічних районів часів УРСР, а з іншого — певною мірою хаотичне формування кількох економічних «протокластерів» зі своїм «надмістом». Якщо брати захід України — це Львів, на півдні — Одеса, на південному сході — Дніпро та Харків, у центрі — Київ. Уся країна пов’язує всі ці «регіональні системи» в єдиний простір розвитку. Так проявляється на нашому мікрорівні теорія «світ-системного» аналізу Ф.Броделя. Якщо скористатися світ-системним аналізом іншого теоретика — І.Валлерстайна, то можна побачити, що найбільший ризик для нас у плані економічної стагнації полягає у трансформації молодої ринкової економіки у формат місцевої «квазіімперії» — коли території об’єднані лише через панівний центр, який відповідає за централізований збір податків та їхній «ручний» перерозподіл. Саме цю модель реалізовували за часів Кучми та Януковича, і саме вона спричинила тяжкі історичні наслідки. Політика децентралізації має призвести до зовсім іншого результату: наша наразі неефективна економічна модель має поступово трансформуватись у систему економічних кластерів розвитку, як це сталось у європейських країнах, США і навіть у Китаї. До речі, саме цього не відбулося, наприклад, у РФ, де цілісність системи досі тримається на нестабільному антагонізмі «центр—периферія».