На жаль, за об'єктивних причин Українська Православна Церква не має змоги відзначити цю величну подію на загальноцерковному рівні якимись особливими додатковими, але підкреслюю, сугубо церковними заходами, які б дійсно відображали ту колосальну роль, яку відігравав печерський монастир в духовному становленні нашого народу. І тим болючіше сьогодні чути гучні, але духовно пусті заяви чиновників та релігійних діячів, які намагаються переписати історію на догоду політичній кон'юктурі. З пафосом, з претензією на оригінальність були навіть сказані слова про злих виноградарів, яких нібито Господарь виганяє, та про очищення Лаври від лжевчень. Спроба використати притчу для виправдання силового та адміністративного відбирання святині у реальних носіїв печерської монашої традиції розбивається об очевидну реальність. Якщо пристати на звинувачення, що представники Української Православної Церкви були лихими слугами, то виникає пряме історичне запитання: а хто ж тоді насадив цей виноградник і хто поставив цих виноградарів? Ким усвідомлював себе преподобний Антоній, засновник цієї святині? Як бачили розвиток Церкви загалом преподобний Феодосій, найвідоміший ігумен печерського монастиря. Преподобний Нестор Літописець, першопочатківець нашої історичної науки. Святитель Іларион, Митрополит Київський, який також підвязався на цих пагорбах в XI столітті. Для цього не потрібно багато говорити, достатньо просто прочитати їхні твори. Всі вони поки ще не заборонені і є у відкритому доступі. І тоді все стане зрозумілим. Самі ці твори подвижників, як і їх життя, стали справжнім духовним маяком, на який орієнтувалися всі наступні покоління ченців, яких Господь приводив підвизатися у відому печерську обитель. А тепер згадаємо кінець 1980-х років. В якому стані радянська влада повернула Церкві обитель? Це були напівзруйновані, занедбані музейні приміщення, сирі печери та руїни, де гуляв вітер. Саме ті ченці та ієрархи, яких сьогодні таврують "лукавими", власними руками, на колінах, піднімали Лавру з небуття. Вони десятиліттями відбудовували храми, впорядковували святині, відроджували чернечий подвиг і перетворили руїни на величний духовний центр світового масштабу. Називати чужинцями та загарбниками тих, хто вдихнув життя у ці стіни після десятиліть безбожництва, це щонайменше вершина історичної та людської несправедливості. Святе Письмо залишило нам універсальний критерій істини. По плодах їхніх пізнаєте їх. Давайте подивимося на плоди без ідеологічних окулярів. Коли Лавра перебувала під опікою Української Православної Церкви, вона була переповнена життям. Храми не вміщували молитовників, щодня звершувалися десятки літургій, сотні ченців несли безперервний молитовний подвиг, а тисячі паломників з усієї країни і ті, які не з нашої, знаходили тут духовну розраду. Обитель дихала, жила і світилася. Що ми бачимо сьогодні, коли Лавру передали, як заявлено, правильним і хорошим виноградарям? Святиня переживає очевидний і страшний занепад. Величний Успенський собор та Трапезна церква більшу частину часу стоять зачиненими або абсолютно пустими. Живе чернече життя, яке має бути серцевиною монастиря у тих масштабах, які тримали Лавру, фактично згасло. Те, що було квітучим духовним вертоградом, на наших очах перетворюється на холодний бездушний музей, де замість щирої молитви панує порожнеча та відлуння поодиноких екскурсій. Втім, історія Києво-Печерської Лаври знає періоди, коли її святині замовкали, а самі стіни обітелі ставали свідками ворожої навали та безбожніцького свавілля. У 1240 році Київ був спустошений монголо-татарською навалою... Однак її життя трималося не лише на камені храмів, а передусім на молитві насельників. Історія Печерської обителі переконливо свідчить – вороги Церкви можуть на певний час спустошити її святині, зачинити храми і вигнати монахів. Але вони не здатні знищити ту духовну силу, якою протягом століть жила ця обитель. Лавра вже бачила Батия, бачила безбожних більшовиків і бачила десятиліття державного атеїзму, але пережила їх усіх. І тому сьогоднішнє випробування також не є кінцем її історії.